Година класного керівника «Майбутнє створене людьми»

Мета. Вклонитися пам'яті полеглих в роки Великої Вітчизняної війни, вшанувати живих. Виховувати любов до Вітчизни, патріотичні почуття підростаючого покоління.

Хід заходу

 Древній, обікрадений народе!

 Над тобою прошумів розбій,

 Та кати не вкрали твою вроду,

 Не висушили дужий мозок твій

 Чим далі відходять від нас грізні роки Великої Вітчизняної війни, тим чіткіше та яскравіше постає подвиг нашого народу і відвага збройних сил. 15 вересня учні були особливо схвильовані. Гарно одягнені, з квітами і подарунками, вони чекали на зустріч з ветеранами Великої Вітчизняної війни.

 Читець (на фоні мелодії пісні, з квітами ромен в руках).

 Цвіте ромен у полі над Хоролом,

 Цвіте ромен і радує усіх,

 А моє серце повниться журбою

 За всіх отих, хто в цих полях поліг...

 І кожна квітка, як солдатська доля,

 Нагадує про біль воєнних літ.

 Цвіте ромен, біліє серед поля,

 Колише вітер тихо ромен-цвіт.

 І знову над заплавою тумани,

 І падає на луг дзвінка роса...

 Ці квіти, наче сиві ветерани,

 Бринить на пелюстках жива сльоза,

 А, може, то вдовиця плаче сива,

 Що не дочекалась чоловіка із війни?

 Вона благає ніжну квітку білу:

 «Ромен, коханого мені ти поверни!»

 Я знаю, хто загинув, вже не встане,

 Нам їх уже ніколи не піднять.

 Нехай цвіте ромен, нехай не в'яне,

 Бо в нім — людської пам'яті печать

 Ми чоло доземна схиляємо

 Перед лицарем-бійцем,

 Над священними могилами

 Клятву вірності складем.

 Ніхто не забутий,

 на попіл ніхто не згорів...

 Солдатські портрети

 на вишитих крилах пливуть.

 1 доки є пам'ять в людей

 і живуть матері,

 Доти й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.

 Вони не повернулися з війни,

 Мені привиділось, немов солдати,

 Які не повернулися з боїв,

 Не полягли, а залишились жити,

 Перетворившись в білих журавлів.

 Стоять, замислившись, тополі,

 Бійців нагадують мені —

 Отих, полеглих в травах, в полі,

 В кривавих січах на війні.

 Не тільки зграйна журавлями

 В небесній синяві летять —

 Вони в гаях, поміж полями,

 В степах тополями стоять.

 Торкнутись силяться зеніту,

 Немов з легенди, мов живі,

 Вони, здається, всього світу,

 Усього людства вартові.

 Їх прийняла війна, лишивши списки

 Загиблих в праведнім бою,

 Застигли в тузі обеліски

 В гранітнім кам янім строю.

 їх імена на мармурі куту,

 На граніті і на металі,

 Щоб кожен їх знав:

 «Ніхто не забутий,

 Ніщо не забуте!»

 І безвісти ніхто не пропав.

 Пройдуть роки. Настане 3000 рік. Не буде в живих і нашо¬го покоління, але хтось із вдячності йтиме сюди...Бо пройдуть роки, століття, але вічний вогонь пам'яті не задують вітри перемін, не зітруть століття.

 Діти, і в Україні не було сім'ї, яку б не торкнулося горе, що несла війна. Згадайте села, що згорі¬ли, стерлися з лиця землі, міста розорені, але не підкорені, згадаймо про кожну вулицю, про розбиті мрії і нездійснені надії. Солдати Великої Вітчизняної війни на смерть стояли за кожен метр своєї землі, горіли в танках, йшли під лід, везучи хліб блокадному Ленінграду, вмирали в концтаборах, але не вторгалися в чужі території, а несли визволення краї¬нам Європи.

 Крізь дощі і сніги, крізь роки І лихоліття говорять з нами ті, хто не повернеться сьогодні, не зустріне цю весну) Вклонімося їм низько!

 Ми схиляємо голови перед пам'яті тю дідів і прадідів, однополчан, друзів, рідних.

 (Хвилина мовчання).

 Після війни люди довго» могли звикнути до тиші. А потім навчалися цінувати її. Помовчимо.

 Обеліски, пам'ятники Скільки їх? Але чому немає пам'ятне матері, що досі чекає з війни сина, вдовам, жінкам високої краси вірності, які виконали останній заповіт чоловіка - вивели в люди дітей.

 Вийшла в степ широкий

 Мати посивіла,

 Виплакала очі від журби вона,

 Біля квітів маку стала, заніміла,

 І згадалась знову матері війна

 І почула голос сина над житами -

 То зітхала мати, то вогонь палає

 «Я прийшов до тебе, я вернувся, мамо

 Я своєю смертю смерть потопає

 На моїй могилі нині квітів море,

 Ти в думках до мене линеш з дали

 І твоє невтішне материнське горе,

 То прокляття вічне паліям війни»

 Ветерани! Скільки горя випало на ваше покоління! Але ви мудрі, ви умієте прощати і любити. Спасибі, що вистояли, щ перемогли. Якби не ви, не було б сьогоднішнього свята. Прийміть від нас квітни подарунок пісню, яку ви знаєте і любите

 Хай звершене батькам і дідами, усім поколінням, яке пройшло війну, наснажує нас на добрі справи в ім'я зміцнення українські держави, створення всім, хто живе в Україні, щасливого і заможного життя. Здоров'я вам, добра і злагоди!

 (Ветеранам вручаються подарунки, виготовлені своїми руками.)

 Звеличте відвагу, з якою вони нам служили, Вони цю повагу тернистим життям заслужили

 Тим, у кого в 20 на скронях з'явилась сивина,

 Тим, хто своїми руками борони тягав,

 Тим, хто колгоспи з руїн піднімав,

 Тим, хто сам дітей рятував,

 Тим, хто переніс лихоліття війни,

 Це свято присвячуєм ми.

 Травень сорок п'ятого був щедрим на теп¬ло. Буйно квітував бузок, і величезні пахучі оберем¬ки його кидали солдатам, які поверталися в рідні краї з важких воєнних доріг. Як на них чекали! Чекали чоловіка, батька, коханого...

 Не всі повернулися з воєнних доріг: чорні хусти¬ни печалі ще довго покривали передчасно посивілі голови солдатських вдів.

 Скільки їх — молодих, вродливих, убитих горем — залишилося жити в самоті. Ніхто не вів тоді тієї сумної статистики.

 Важко їм доводилося. Проте, так уже влаштоване людське буття: живі мусять жити. І вони жили, Давали лад собі, дітям, господарству.

 Скромно живуть солдатські вдови. Несправедливо мала в них пенсія. Отож живуть, щоб ніко¬му не заважати, невістку чи зятя, крий Боже, не зобидити і догодити всім — і внукам, і правнукам. Низько-низько вклоняємося вам, дорогі солдатки. Розум ваш світлий, досвід великий, мудрість життєво потрібні всім нам. Здоров'я вам на довгі роки!

 Ой, літали в небі в парі журавлі,

 Та звили гніздечко рано навесні.

 Троє журавляток вивели вони,

 Захищав їх батько дужими крильми.

 Разом всі літали в небі, в висоті,

 Доглядали діток ніч і день при дні!

 Та одного разу журавель пропав,

 Зосталась журавка й троє журавлят.

 Плаче журавлиха, все літа, літа,

 Журавля шукає в полі, де жита.

 Виглядає милого, щастя-долі меде,

 Вірить, що вернеться, вірить — що прийде...

 Чим виміряти невимовний біль вдовиного серця, невичерпний смуток її очей, коли й донині пам'ятає, як у домівку прилетіла страшна звістка: «Ваш чоловік загинув смертю хоробрих». Відразу обірвались усі надії. На тендітні плечі лягла тяжка чоловіча робота і безкінечні думи й турботи про дітей, котрих самій доводилось ставити на ноги. Вони, жінки, відбудовували господарство, орали й, часом навпіл зі своїми сльозами, засівали землю, налагоджували повоєнне життя. Чимало незгод випало на їх долю. Тому на їх обличчях передчасно з'явили¬ся глибокі зморшки, голови покрились інеєм сиви¬ни.

 Кажуть, що у війни — не жіноче обличчя. Я не знала війни, але не можу позбутися думки, що у війни — обличчя вдови. В моїй дитячій пам'яті війна залишилася плачем згорьованої жінки, що одержала похоронку. Той плач не забувається. Від нього стискається серце. Жінок із долею воєнних вдів залишилось серед нас небагато. Зараз вони часто хворіють, бо дуже тяжкі випробування лягли у житті на плечі. Скільки горя, скільки безнадії вони пережили... Сивою журавкою кружляє вдовина пам'ять, а чоловіки живі у їхніх серцях, і сліз немає, — усі виплакані безсонними ночами, сил лишилося мало.